Андрій Любка |2008
«Все менше стає Патріархів»...
Два роки тому його книжка в Чехії стала бестселером. Тепер виходить його книжка в Словаччині, підготована працівниками тамтешньої Академії Наук. Він – лауреат премії Бу-Ба-Бу, єдиний закарпатець, який є повноправним представником сучасного українського літературного бомонду Він – центральноєвропейський поет Петро Мідянка, мешканець далекого марамороського села Широкий Луг. Він живе в горах, тим самим покоряючи власний мистецький Олімп, він створює про себе міфи, адже найдавніші боги починали саме так.
Міф перший – відлюдник Цей міф, власне, створений не ним, але має свої фактичні підстави. Життя в глухому закутку цивілізації, далеко від богемних тусівок, редакцій і видавництв, просто від тотальних мистецьких застіль і пиятик, не сприяє активному спілкуванню, піару, знайомствам. Хоча сам Петро зізнається, що на його телефоні є номери «всієї української літератури», а на телефонні послуги він витрачає просто шалені гроші. Крім того, Мідянка дуже невимушений у розмові, хоча й надзвичайно вимогливий до співбесідника. Словом, рафінований інтелектуал. А якщо без понтів, то, можливо, так і краще – далеко в горах, самотньо, гордо; далеко від людей, яких любиш, далеко від місць, в яких прожив свої найкращі роки, далеко від бібліотек і кав'ярень.
Міф другий – класицист, буквоїд Його тексти – без матюкав, порнухи, різних «модних наворотів». Його тексти – щирі, хоча тяжкі для сприйняття через насиченість діалектизмами. Його тексти – філософські, багаті життєвим досвідом. Як це не дивно, в Мідянчиних віршах немає кохання, сюсюкання про тугу за милими та іншу хрінь. Його жінка – богоподібна: «Він ждав її давно вже з-за хребта: нарцисову, трояндову й тюльпану»...
Добре розумію Петрові тексти, перебуваючи в горах, бажано після дощу, так само прагнув увібрати колорит його творчого підходу, перебуваючи на горищі його будинку, де зберігаються книги, старі листи, рукописи віршів. Пам’ятаю, що в той час ми пили багато горілки, говорили про мистецтво, лазили горами в пошуках цвіту рідкісної арніки, плавали в студеній воді місцевої річки. Також добре пам’ятаю наші зустрічі в Ужгороді: в кав'ярнях, забігайлівках, квартирах місцевої еліти. У моїй пам'яті виринають фрагменти чудового вечора, коли в майстерні скульптора Богдана Коржа я під зав’язку п’яний читав вірші Мідянки, Антонича, Андруховича не розрізняючи їх, згадую, як як присутній там художник Іван Маснюк пригощав усіх
Ольга Купріян,2009
Важливість «Третього»
Якщо в Андрусяка та Кіяновської наявність читача не є обов’язковою, то в «Ярмінку» Петра Мідянки реципієнт, той, хто сприймає поетичне слово, є важливим, як і сам текст. Ідеться передусім про жанрову належність віршів Мідянки – переважно це викривальна поезія, що тяжіє до публіцистичности й нерідко послуговується саркастичною мовою. Недаремно й книжка названа архаїчним словом «ярмінок», себто «ярмарок», торжище, місце, де сходяться на герць добро зі злом. На ярмарках обов’язково є глядач, а тому для того, щоб слово Мідянки відбулося вповні, йому важливий «Третій» – адресат поетичного слова.
Утім, цей «Третій» – обраний, той, кого теоретики назвали б «ідеальним читачем», адже саме він має володіти кодом, яким володіє Мідянка. Цей ідеальний читач повинен не тільки розуміти повсякчасні діялектизми, які автор не вважає за потрібне пояснювати у примітках (як це робить, скажімо, Іван Андрусяк, теж уводячи гуцульські реалії), але й бути достатньо освіченим, аби відчитати численні алюзії, цитати, ремінісценції, яких у того ж таки Андрусяка значно менше. Мідянка цитує інших поетів, зокрема – Павла Тичину («Не Орлеан, не Пан, не Кампіан...»), уводить низку значущих імен (Енді Воргол – Вархола, Афоня, Антоніо Бандерас тощо), використовує різні жанри, які, згідно з Бахтіним, теж мають пам’ять, ламає традиційну будову сонета... Інтертекст завжди передбачає наявність «Третього», який зуміє розплутати «мереживо», і саме ця інтертекстуальна сітка змушує читача спинитися, як у «Писати мисліте» сповільнювали читання синтаксис і метафорика.
«Третій» вчувається і в самій риториці вірша, у його синтаксисі з численними запитальними й окличними реченнями, зрештою – у звертанні до знайомої кожному читачеві реальности, у введенні впізнаваних мітологем і архетипів. Географія Закарпаття стає метафорою, узагальненим місцем, як Мараморош – цим самим «ярмінком», місцем, де сходяться на двобій добро та зло і де часом можна впізнати біблійні міста Содом і Гомору. Отож найперший Мідянчин співрозмовник – усе-таки закарпатець, однак тільки тому, що поет осмислює макрокосм (Україну) крізь призму мікрокосму (Мараморошу, Закарпаття). І тому найперший, до кого апелює поет – закарпатець, а вже потім – українець. У кожному вірші є рух від мікрокосму до макрокосму, а вже звідти – до універсалії (Мараморош як метафора).
Петро Мідянка подібний до Івана Франка в «Сідоглавому», він теж не любить Русь «із надмірної любови» – «Це ж, курва, родіна єдиному мені!» [Мідянка, 118]. Як і Франко, поет не стоїть осторонь від того, що відбувається навколо, і, природно, в його віршах вчувається потужний сатиричний струмінь. Однак автор не розгортає картину до кінця, не дає їй власної оцінки, обриваючи на півнатякові, ніби ґід, який приводить «Третього» до картини в музеї й кидає його самого перед зображенням, тільки сказавши ім’я автора й назву картини. У «Ярмінка» свій особливий стиль: поет подає нібито картину-ідилію, однак ув останніх рядках різко її обриває їдким зауваженням, тонко підміченою саркастичною деталлю:
У безглуздій миті живоття,
Де лагідність серпневої картини
Де продають апельсини,
І чути в лісі пил тяжке виття.
Ще пташок прилітає до вікна
У ніжнім пір’ячку, зеленого єдвабу
І чути суміш бобу і кебабу
І хлюпання чорничного вина.
До склянки плине жилава рука
У попілянці гасить сірничину...
Ти все дістав належно і по чину,
Навіть цього дурного кисляка.
[83]
Часом здається, що поет не дає цьому «Третьому» ані єдиного шансу на порятунок, що дорогий поетові Мараморош так засмічений різними дрібними й великими вадами – аж образам у церквах стало бридко від «на лубках мальованого грибка» [47], і «фарба плакала на дереві олійна, / І лики обганялися від мух...» [51]. Та все ж «Ярмінок» завершується тим, що «незабаром – паска» [122], а значить Воскресіння, і переможе добро.
Лесь Белей, 2012
Петро Мідянка – лексикограф центральноєвропейської магії
Петро Сорока , 2016
У Петра Мідянки є та добра якість, що його вірші передають відповідний настрій. Створити бажаний настрій за допомогою римованих строф не так просто. У верлібрах — ще важче. Тут потрібен талант.
У Мідянки він є. А ще підкуповує те, що живе поет у глибинці і вміє добре передати закарпатський колорит, і мова у нього — справжнє диво. Відчувається, що П. Мідянка не має нічого проти поезії, скажімо, Драча чи Скунця, але працює в іншому стилі. Він — людина інтегральна, що об’єднує різні поетики, використовує європейський досвід для потреб українського слова. Мідянка “групує” текст, покладаючись на свій слух і глибоке знання просодій, здатних пояснити складність метафізичних контекстів у найбільш зрозумілому і простому поетичному рішенні. Він шукає доступну мову для речей недоступних, споруджує свій замок серед величин дутих і “розгублених симулякрів”.